Опішнянська громада

Полтавська область, Зіньківський район

Опішня - старовинне козацьке містечко

Дата: 26.05.2020 11:40
Кількість переглядів: 107

Опішня (місцевий етнотопонім – Опішне , Опішнє) – селище міського типу Зіньківського району Полтавської області України. Старовинне козацьке містечко, один із найдавніших населених пунктів Лівобережної України. За одним із літописів, уперше згадується в ХІІ столітті, проте цей факт історики піддають сумнівам, вважаючи його фальсифікованим. За документальними джерелами вперше згадується в першій половині ХVІІ століття. На карті Боплана зазначено як місто – «Opoczinskÿ» ( Гійом Левассер де Боплан «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом»). Ще 1846 року Микола Арандаренко зазначав, що Опішнянська волость займає перше місце в гончарному промислі Зіньківського повіту. 1894 року провідний дослідник гончарства Полтавщини керамолог Іван Зарецький назвав Опішне сучасним Коринфом і Афінами малоросійської народної кераміки, «столицею» гончарства. За іншою більш імовірною версією, назва «Опішне» походить від слова «опішитися», тобто «відпочити, опочити, зупинитися, зійти з коня», адже містечко було на перехресті торговельних і транспортних шляхів6 . Зокрема, через Опішне проходив поштовий шлях з Полтави на Зіньків на Ромни та транспортний шлях через Котельву на Охтирку й Харків. Існують історичні варіанти топоніма: «Опочинське», «Опушне», «Опушлинське», «Опішне», «Опішнє».

  Археологічні знахідки, виявлені на околицях селища, дозволяють стверджувати, що ця територія була заселена ще в добу неоліту (IV–VI тис. до н. е.). Саме в неолітичний час набуло поширення використання глиняного посуду. На південній околиці Опішні спільна археологічна експедиція Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства під керівництвом кандидата історичних наук Оксани Коваленко провела археологічні розкопки й виявила курган скіфського часу V століття до н. е. Серед знахідок − фрагмент залізного панцира, бронзові наконечники стріл, посуд, прикраси. До черняхівської культури (II–IV століття н. е.) належать поселення, розташовані на південний захід від колишньої заготівельної контори. Там знайдено ліплену кераміку, фрагменти амфор римського часу, кружало. Найбільш поширеними знахідками на життя і ведення воєн розкопаних поселеннях є вироби з глини (ліплений і виготовлений на гончарному крузі посуд), які відносяться до III−V століття н. е. У ранньому Середньовіччі ця територія була заселена сіверянами (представниками волинцевської та роменської археологічних культур). Наприкінці XIV століття територія Полтавщини увійшла до складу Литовської держави. Місцеве населення вело боротьбу проти нападів кочівників. 1399 року литовський князь Вітовт зазнав поразки в битві з татарами на березі Ворскли. Про цю подію нагадує Вітова могила, що знаходиться неподалік селища, – на північний захід від села Лихачівка Котелевського району. Упродовж XV– XVI століть середнє Поворскля разом з Опішнею належало князям Глинським. Після Люблінської унії 1569 року українські землі увійшли до складу Речі Посполитої. Опішня на той час було значним торговельним і ремісничим центром. З 1650 року Опішня − сотенне містечко Опішнянської сотні – перебувала в складі Полтавського (1650–1663), Зіньківського (1663–1687), Гадяцького (1687– 1781) полків. Містечко мало власну символіку: ратушну печатку з зображенням бичачої голови (відомі відбитки, датовані XVIII ст.). 1654 року Богдан Хмельницький одержав у особисте володіння місто Гадяч з навколишніми селами й містечками, у тому числі й Опішню. 1668 року поблизу Опішні козаки вбили гетьмана Івана Брюховецького, а натомість гетьманом України було обрано Петра Дорошенка.

 Опішня розміщувалося на пагорбах та ярах, розділених річкою Тарапунькою і струмком Чехонею, побіля яких розташовувалися водяні млини та кузні. На сході й півдні знаходилися місця для мисливства, рибальства, бортництва та брід (перевіз) через Ворсклу. Оскільки Опішня, як і кожне місто Лівобережної України XVII–XVIII століть, була фортецею, з різних боків вона була укріплена ровами, земляними валами й дерев’яними стінами. З 1658 року зберіглася згадка про їхнє використання – опішняни зачинили міську браму, не впустивши загін козаків і сербських найманців, очолений полковником Іваном Богуном.

  За часів гетьманування Івана Мазепи (1687–1709) опішнянськими сотниками були такі козаки: Василь Кирилович, Петро Яковенко, Роман Корицький, Сидір Магденко, Філон Лихопій. Така кількість сотників, зумовлена існуванням в Опішні з першої половини ХVІІІ століття 2 козацьких сотень.

  1709 року в Опішні під час російсько-шведської війни тимчасово розміщувалася штаб-квартира шведського короля Карла XІІ . Важливим промислом, віддавна розвиненим у Опішні, було виробництво селітри для виготовлення пороху. У 30-х роках XVIII століття в містечку діяли селітряні варниці заможних козаків А. Тимченка, братів Кир’якових, Балясних, І. Корецького. 1737 року вони об’єдналися в найбільшу в Україні, і загалом у Російській імперії, Опішнянську компанію, яка впродовж 1740–1750-х років неодноразово укладала контракти з урядом на поставку селітри. Після ліквідації автономного устрою України, 1782 року Опішнянська сотня ввійшла до складу Гадяцького повіту Чернігівського намісництва, 1796 – до Малоросійської губернії, а з 1802 – у складі Опішнянської волості належала до Зіньківського повіту Полтавської губернії. Місцевою владою тоді були становий пристав, волосне й міське правління. Станом на 1914 рік старшиною волості був Василь Михайлович Козацький. На території волості функціонували 14 військо-вокінських відділень, 2 призовні відділення та 2 відділення поліцейських урядників. За матеріалами ревізії 1835–1838 років, населення Опішного поділялося на «достатніх» (114 сімей), «посередніх» (293 сім’ї), «бідних» (614 сімей) і тих, що нічого не мали (93 сім’ї). Із 943 дворів Опішного 379 належали хліборобам, решта – гончарям, кравцям, шевцям, ковалям, ткачам, колісникам, теслярам та іншим ремісникам23 . У результаті розвитку товарно-грошових відносин Опішне перетворилося на значний центр торгівлі продуктами сільського господарства, ремесл і промислів. Опішненські купці й ті, що приїжджали із Зінькова, Гадяча, Полтави тощо, на базарах і ярмарках продавали свої товари і скуповували місцеві вироби, а також фрукти й овочі. Опішне славилося фруктовими садами. Особливий попит був на опішненські сливи, які навіть оспівані Іваном Котляревським в «Енеїді». Фрукти (свіжі, а також квашені й сушені) вивозили далеко за межі Полтавщини. Завдяки тому, що поблизу Опішного були поклади високоякісної глини, населення займалося гончарством. Виробляли простий і полив’яний посуд, а також кахлі для печей. Станом на 1846 рік в Опішнянській волості гончарством займалися до 400 людей, що становило близько п’ятої частини населення. Гончарні вироби продавали на місцевих торгах, на міських і губернських ярмарках Полтавщини, а також відправляли партіями в інші регіони країни, особливо на південь. Про значний розвиток Опішного свідчить наявність у селищі поштової станції й сільського парафіяльного училища. Одночасно, описуючи забудову Опішного станом на 1846 рік, Микола Арандаренко наголошував на міському характері забудови містечка – була наявна торгова площа, лавки, кілька церков – дерев’яних і кам’яних, і розташуванню будівель у певному порядку. На той час у містечку відбувалися три ярмарки (Десятип’ятницька, Преображенська, Дмитрієвська), яких було чотири 1786 року і на початку ХХ століття. У 1850-х роках мешканці Опішного та її околиць займалися виготовленням і продажом полотна та різного глиняного посуду. Реалізовували товар у різних містах своєї губернії та Новоросійського краю, займаючи при цьому перше місце в повіті. У 1860-х роках у Опішному зафіксовано функціонування «Опошанской» приймальної (поштової) станції Полтавської губернії. На кінець 1889 року в Опішному було 6 церков – 2 кам’яні й 4 дерев’яні. Працювали кілька постоялих дворів, приватна аптека, ремісниче училище і змішана церковно-приходська школа. Свої резиденції мали судовий пристав, мировий суддя, судовий слідчий, дільничний, земський лікар32 . Згадані церкви були в Опішному й на початку XX століття: муровані Успіння Божої Матері (1878), Троїцька (1900) та дерев’яні – приписана до Троїцької кладовищенська Всіх Святих церква (1869), Преображенська (1788), Архистратиго-Михайлівська (1892), Покровська (1891). 1849 року відкрилася перша церковно-парафіяльна школа, у якій навчалися 40-50 дітей. Напередодні реформи 1861 року в містечку налічувалося 720 дворів і 5674 мешканців34 . За переписом 1835 року в Опішному гончарством займалися у 131 господарстві, 1882 року – у 216 господарствах з 539 наявних 35, що свідчить про зростання промислу. Упродовж 1894–1899 років у Опішному діяла перша в Наддніпрянській Україні Опішнянська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства. Влаштуванням цієї майстерні займався керамолог Іван Зарецький. Загалом в Опішні неодноразово відкривалися гончарні навчальні заклади. Наступним став Опішнянський гончарний показовий пункт Полтавського губернського земства (1912–1924). Першим інструктором там був технологкераміст Юрко Лебіщак (1912–1921), якого було запрошено з Галичини. 1925 року Опішнянський райвиконком відкрив Опішнянську керамічну кустарно-промислову школу (1925–1927). 1927 року її було реорганізовано в Опішнянську керамічну (професійно-технічну) промислову школу (1927–1931), 1931 – у Гончарну школу фабрично-заводського навчання (1931–1933)38 . Останньою гончарною школою в Опішному довоєнного періоду стала Опішнянська школа майстрів художньої кераміки (1936–1941). Значущість Опішного як гончарного осередку початку ХХ століття підтверджується і тим фактом, що 1904 року відомий російський художник-кераміст та технолог Петро Ваулін відкрив у містечку перший громадський музей старовинних гончарних виробів при земській гончарній майстерні, а 1917 року Полтавське губернське земство ухвалило рішення про створення там місцевого музею зі зразками старих виробів та бібліотеки. Проте політичні події, що відбувалися в країні, перешкодили здійснити ці плани. Загалом дослідники гончарства кінця ХІХ – початку ХХ століття засвідчували першість опішненського гончарства в той час не лише на території Полтавської губернії, а й усієї України та Російської імперії. Опішнянські гончарі виробляли неперевершений мальований посуд. 1913 року на другій Всеросійській кустарній виставці вироби опішненських гончарів – Юхима Різника, Федора Чирвенка, Василя Поросного були відзначені нагородами. Талановиті майстри-гончарі прославили Опішне на всю Україну.

  У вересні 1911 року в Опішному було започатковано інструкторську струнну навчальну майстерню Полтавського губернського земства.

  1913 року в містечку було відкрито вищу початкову школу, програма якої відповідала, здебільшого, програмі семирічної школи, рукодільню-майстерню Зіньківського повітового земства, а при Опішнянській килимарній майстерні, відкритій 1912 року, було засновано килимарський навчальний пункт.

   1916 року в Опішному, за проектом архітектора Василя Кричевського та за керівництва технолога-кераміста Юрка Лебіщака, зведено будівлю, призначену для Опішнянського гончарного показового пункту. 1929 року було засновано першу в Україні художню гончарну артіль «Художній керамік», яка, спираючись на давні мистецькі традиції, виготовляла народні форми гончарних виробів з традиційними орнаментальними композиціями. Її продукція – декоративно-ужитковий (вази, глечики, миски, плесканці, куманці, баранці, півні), а також фігурний посуд – завжди цінувалися й мали значний попит. 1935 року артіль «Художній керамік» експонувала свою продукцію на Всеукраїнській виставці народного мистецтва в Києві, де її нагородили дипломом 1-го ступеня, а 1937 року – на міжнародній виставці в Парижі, де одержала диплом 2-го ступеня. У 1930-х роках в Опішні було організовано також промислову артіль «Червоний гончар», де виготовляли глиняний посуд. Далеко за межами Полтавщини були відомі вироби опішненських вишивальниць та килимарок. 1929 року ці майстри об’єдналися в художньо-промислову артіль імені Надії Крупської. Промартіль «Шлях до кращого» об’єднувала шевців, а артіль імені 20-річчя ВЛКСМ – кравців.

   На основі постанови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету від 7 березня 1923 року з Опішнянської та Більської волостей Зіньківського повіту було створено Опішнянський район, який до 1930 року входив до складу Полтавської округи. 1925 року Опішному надано статус «селище міського типу». З 1927 року почала діяти Опішнянська селищна рада. Упродовж 1932–1937 років район перебував у складі Харківської області, з 22 вересня 1937 року – у складі Полтавської.

    Під час Другої світової війни Опішня перебувало під німецькою окупацією (06.10.1941–19.09.1943)42. З 1 вересня 1942 року селище входило до Опішнянського ґебіту Генеральної округи Київ Райхскомісаріату Україна. Ґебіт поділявся на три райони: Диканька (Rayon Dikanka), Котельва (Rayon Kotelwa) і Опішня (Rayon Oposchnia). Після звільнення від окупації було відновлено довоєнний адміністративно-територіальний устрій. Деякі промислові підприємства селища продовжували працювати в умовах німецької окупації, зокрема гончарна артіль. У післявоєнні роки промисловість Опішнянського району почала відроджуватися. Збільшився випуск продукції «Художнього кераміка». За заслуги в розвитку народного мистецтва було присвоєно почесне звання «Заслужений майстер народної творчості УРСР» таким майстрам: Михайлу Китришу, Василю Омеляненку, Гаврилу Пошивайлу, Миколі Пошивайлу, Олександрі Селюченко, Насті Білик-Пошивайло, Івану Білику. Останнього 1971 року було відзначено дипломом одного з найпрестижніших світових конкурсів художньої кераміки у Фаєнце (Італія). У серпні 1986 року в Опішні засновано першу профільну керамологічну музейну установу – Музей гончарства в Опішному (доручення Ради Міністрів УРСР від 11.03.1986 року № 41-КО-13547/53, рішення Полтавської облвиконкому від 12.08.1986 року № 320). На його базі через три роки, згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 03.11.1989 року № 272, почав розвиватися Державний музей-заповідник українського гончарства в Опішному – всеукраїнський центр дослідження, збереження та популяризації гончарної спадщини України. 29 березня 2001 року Президент України Леонід Кучма підписав Указ № 220/2001 «Про надання Державному музею-заповіднику українського гончарства статусу національного». 1997 року в переданому на баланс Музею гончарства приміщенні Будинку культури було створено Центр розвитку духовної культури з сучасними виставковими залами для презентації гончарства України. Того ж року в селищі було засновано художній загальноосвітній навчальний заклад зі спеціалізацією «гончарство» – Колегіум мистецтва у Опішні, який спочатку входив до складу Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, а з 2004 року є окремою юридичною особою. До складу Музею-заповідника нині входить Музей мистецької родини Кричевських, розташований у будинку, зведеному 1916 року в стилі українського модерну за проектом архітектора Василя Кричевського.3 червня 2011 року на цій будівлі було відкрито Стіну гончарної слави України. Вона прикметна бронзовими меморіальними дошками, присвяченими видатним творцям і діячам української культури, які сприяли, допомагали гончарям, славили їх у світі, колекціонували їхні твори, заохочували їх до творчості. Для збереження пам’яті про видатних земляків-гончарів відкрито Меморіальний музей-садибу гончарки Олександри Селюченко (1988), Меморіальний музей-садибу гончарської родини Пошивайлів (1999). З 1 липня 2010 року в селі Міські Млини, що поруч з Опішним, відкрито Меморіальний музей-садибу філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа. 1999 року трьом опішнянським майстрам – Івану Білику, Михайлу Китришу, Василю Омеляненку – присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка. Їх також відзначено Премією імені Данила Щербаківського. Ще одного відомого гончаря – Миколу Пошивайла – відзначено Всеукраїнською літературно-мистецькою премією імені Івана Нечуя-Левицького. У 1999 та 2009 роках Опішню відвідав президент України Леонід Кучма (1994–2005), 2005 року – Президент України Віктор Ющенко (2005–2010).

 9 березня 2013 року на честь 199-річчя від дня народження Тараса Шевченка у центрі селища було закладено основу для зведення пам’ятника Великому Кобзарю, який 24 серпня 2014 року, у День Незалежності України, було урочисто відкрито.


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь